Неможливо знайти у минулому України якесь інше явище, яке б так глибоко і різнопланово вплинуло на історичну долю всього українського народу. З початків козацтва і до сьогоднішнього дня, а, вочевидь, і на майбутнє, життя українців — «і мертвих, і живих, і ненарожденних», усієї нації з її минулим, сучасним і майбутнім, було, є і буде нерозривно пов’язане з козацтвом. Переконаність у надзвичайно важливій ролі козацтва в історії України — це одна з тих небагатьох істин, яка не викликає сумніву у людей з різними, навіть протилежними поглядами на політику, ідеологію та історію. Це та сторінка історії, яка інтегрує, об’єднує наше й досі розколоте суспільство. Козацьке минуле так глибоко й органічно вкарбувалося в історичну пам’ять народу, що на його тлі сьогоденні політичні розбіжності набувають другорядного значення.

Тематично історія українського козацтва охоплює безліч різнопланових сюжетів. Вона багатогранна, як саме його життя. Козацтво — це не лише суспільний стан з особливим способом життя, не лише самобутнє військове формування з тільки йому притаманним хитросплетінням дипломатичних відносин з близькими і далекими сусідами. Козацтво було неповторною моделлю суспільного розвитку з оригінальним соціально-політичним устроєм, своєрідним побутом, традиціями, етичними і правовими нормами та інститутами, культурою, фольклором. З козацтвом пов’язана і величезна кількість специфічних термінів та виразів, які сьогодні малозрозумілі не лише широкому загалові, а й багатьом професійним історикам. Козацтво — це надзвичайно широкий у своїх вимірах і різноманітний у проявах світ — загадковий і заманливий. Він завжди притягував до себе небайдужих і творчих людей.

Запорозька Січ — військовий і адміністративний центр запорозького козацтва, що існував за порогами Дніпра із середини 16 ст. до 1775 року. Утворення Запорозької Січі пов’язане з процесом формування українського козацтва і освоєння ним раніше спустошених татарами українських земель між Дніпром і Південним Бугом.

Протягом століть осіле населення України робило спроби освоєння родючих земель у степах. У київську добу, щоб стримувати кочівників і сприяти заселенню земель, на південь від Києва було збудовано цілу мережу укріплень. Проте монгольська завала змела їх. Згодом, у період правління литовських князів, освоєння південних земель проходило успішніше й увінчалося утворенням кількох фортець на Чорноморському узбережжі, в гирлі Дністра. Але наприкінці 15 ст., з піднесенням Кримського ханства, ці поселення були зруйновані, а фортеці на Чорному морі впали під ударами турків. На середину 16 ст. межі заселених українцями земель знову були відсунуті до укріплень, що тягнулися вздовж північної окраїни степу й включали Кам’янець, Бар, Вінницю, Білу Церкву, Черкаси, Канів, Київ. На південь від цієї лінії лежало так зване Дике поле. Найбільшою безпекою цього краю були татари. Рік у рік на міста й села України налітали їхні загони, котрі все плюндрували, вбивали старих і немічних, гнали в полон тисячі людей і продавали їх у рабство в кримському порту Кафі. З історичних джерел відомо, що за період з 1450 по 1586 р. було документально засвідчено 86 спустошливих набігів ординців на українські землі, а з 1600 по 1647 р. таких наскоків було 70.

Однак, незважаючи на страшну татарську загрозу, багаті незаймані землі непереборно вабили поселенців. Феодальний гніт, що поширювався у заселених районах Галичини, Волині, Поділля, породжував численних утікачів, які надавали перевагу небезпекам прикордонного життя перед кріпацтвом.

Кожну весну відходили від пристаней Києва, Канева, Черкас, Кременчуга легкі човни вільних людей. Вони пливли Дніпром до порогів, щоб там, розійшовшись по багаточисельних притоках Дніпра, озерах, старицях, протоках, островах, все літо займалися промислом: били звіра, птахів, ловили, в’ялили, солили рибу, збирали мед диких бджіл. Пливли зі зброєю. Погроза татарського наскоку через відкриті степи була реальною. Промисловці могли бути захоплені у полон, або ж і зовсім загинути. Доводилося постійно бути насторожі. Поступово накопичувався бойовий досвід і знання краю. Виявилось, що окремими загонами можна не тільки успішно захищатися від нападу татар, але й самим при нагоді нападати на стоянки пастухів, окремі кочів’я, захоплювати табуни коней, отари овець, череди рогатої худоби. При нагоді траплялось перехопити і ворожий караван, що рухався до якогось приморського міста, або ж захопити корабель, що необережно причалив до гирла Дніпра.

Так ще до 1492 року кримський хан Менглі-Герей у своєму листі до Великого князя литовського Олександра скаржиться, що козаки, так почали називати ватаги вільних людей, прийшовши Дніпром під Тягінь (татарське містечко в понизов’ї Дніпра) захопили і пограбували його корабель. Такі набіги козацької вольниці ставали все більш частими і організованими. У бойових сутичках з татарами козаки переконувались, що можуть осилити хоробрих, але погано озброєних степовиків. Поразки і втрати лише міцніше збивали їх в громаду і заставляли озброюватись страшною для степової кінниці вогнестрільною зброєю. Отаманами таких загонів вибирали хоробрих і здатних до військової справи людей.

Окремі козачі ватаги на чолі зі своїми отаманами потребували певного об’єднуючого центру. Без нього всі їх бойові дії носили характер дрібних, скороспілих набігів на коротку відстань і особливого військового ефекту не мали.

Такий центр повинен був володіти обов’язковими для цього ознаками: мати стійке постійне ядро воїнів-професіоналів, їх командири мусили володіти не тільки військовим досвідом, але й достатньо широким політичним кругозором, певною загальною і політичною культурою, без чого було б просто неможливим вибрати місце і час нанесення чергового удару і планування військових операцій. Крім цього, було необхідно, щоб керівництво такого центру мало не тільки багатий бойовий досвід, але й високий військовий авторитет, потрібний для утримання високої дисципліни. Нарешті, у розпорядженні такого центру повинні бути чималі матеріальні ресурси для підготовки, забезпечення і проведення бойових операцій.

У тих історичних умовах, що склалися в кінці 15 — першій половині 16 ст. у районі Придніпров’я, у якості об’єднуючого центру реально могли виступати тільки прикордонні феодали, з місцевих боярських і князівських родів. Це були єдині на той час центри військової і політичної сили, навкруги яких могли групуватися, з метою проведення крупних військових заходів, окремі козацькі загони. Імена комендантів королівських замків і старостів міст Предслава Лянцкоронського і Остафія Дашкевича, Берната Претвича, князя Дмитра Вишневецького та інших зв’язані з формуванням і становленням самостійної військової організації українського козацтва.

В 1-й половині 50-х рр. 16 ст. (існує кілька версій щодо часу заснування Хортицької Січі від 1552 до 1556) Дмитро Вишневецький заснував на о. Мала Хортиця (тепер острів Байда), розташованому за дніпровськими порогами, замок, який став козацькою твердинею і опорним пунктом для масштабних походів проти татар.

У 1572 р. за розпорядженням короля Сігізмунда II Августа було взято на державну службу 300 козаків. Вони були вписані у список-реєстр, звідки і пішла назва «реєстрові козаки». Друга, більш вдала спроба створення санкціонованого урядом козацького загону мала місце у 1578 р. за правління короля Стефана Баторія. На державну службу було поставлено шість сотень козаків. Через десять років їх налічувалось уже три тисячі. Реєстровцям була встановлена плата грішми і сукном, вони дістали право козацького суду і виборності старшини. Реєстрові козаки повинні були нести сторожову службу, захищати кордони від татар, брати участь у походах, а також допомагати урядові в його боротьбі проти «свавілля та смути».

Тим часом, рятуючись від репресій польського уряду та феодального гніту, чимало українських козаків, які не попали до реєстру, та біглих селян рушали у пониззя Дніпра, створюючи тут укріплені «засіки». Сукупність цих засік дістала назву «Запорозька Січ». Видатний український історик Д. Яворницький пише, що протягом свого понад двохсотрічного існування запорозькі козаки послідовно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам’янську, й Нову, або Підпільненську. Причинами перенесення Січей з одного місця на інше були частково більші зручності для життя в одній місцевості порівняно з іншою, частково стратегічні міркування, частково суто випадкові явища, як то: брак води, мала площа, епідемії тощо.

Саме слово «Січ» означало столицю усього запорозького козацтва, центр діяльності й управління всіма військовими справами, резиденцію всіх головних старшин, котрі очолювали низове козацтво. Поряд з цим терміном вживалося і слово «Кіш», під яким розуміли центральний орган управління Запорозької Січі, що відав адміністративними, військовими, фінансовими, судовими та іншими справами. На чолі Коша стояв кошовий отаман, який обирався козацькою радою на один рік, але й міг бути переобраним на новий строк. В 16 — 17 ст. кошовий отаман називався гетьманом війська запорозького. Під час воєнних походів мав необмежену владу. 
Зрозуміло, що на цю посаду, як правило, обиралися неабиякі вої.

Запорозьке військо ділилося на курені. Курінь — де і своєрідна казарма, у якій постійно жили козаки, і адміністративна одиниця у. самій Січі, і, водночас, завжди готовий до дії бойовий підрозділ, з яких складалося військо запорозьких козаків. Сам курінь — казарма вміщував 150–200 чоловік, хоч загальна кількість приписаних тому чи іншому куріню могла досягти 400–600 чоловік. Більшість з них тільки числилась за ним, проживаючи постійно при своїх господарствах на території, що підкорялася Запорозькій Січі, і з’являлась сюди за вимогою.

Здавна, принаймні з 1651 року, у Запорозької Січі нараховувалось -38 куренів. Сама територія, на яку розповсюджувалася влада Коша, тобто землі від витоків рік Кінські Води, Самари і Вовчої на Сході і до середньої течії Південного Бугу на Заході, від порогів на Півночі до Нижнього Дніпра на Півдні — кордонів Кримського ханства, довгий час не мали будь-якого адміністративного поділу. Однак, у кішці своєї історії, у період з 173У року по 1775 рік територія Запорожжя ділилася на п’ять районів — Паланок на чолі з паланковим старшиною, що безпосередньо підкорялися Кошу. 

Очолював цю військову організацію, як відмічалося, вибраний кошовий отаман, або просто кошовий. Крім цього у керівництво Коша входили також вибрані оборами усіх козаків військовий суддя, писар, курінні отамани, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, толмач.

Коли вперше оформився склад запорозьких властей точно невідомо. Вважається, що звання кошового отамана існувало з кінця XVI сторіччя, а військового писаря — з’явилося дещо пізніше. Саме слово «Кіш», згідно документів, простежується з початку XVII сторіччя. Отже у житті запорозького війська воно повинно було з’явитися дещо раніше. Перші три головних військових звання: кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, складали військову старшину. Крім них сюди входили курінні отамани, старі козаки, колишня старшина, що вибиралася раніше. Вони складали ядро низового козацького товариства. І кошовий отаман і інші старші чини володіли великою дисциплінарною владою, але усі основні питання вирішувались на народних зборах, сходках усіх козаків — крузі. Саме там. приймали рішення про виступи у походи, вибирали старшину, ділили по жеребкуванню земельні угоддя. Круг був останньою і найвищою інстанцією запорозького війська.

Збройні сили та бойові засоби запорозьких козаків

Уся маса запорозького низового товариства, середньою чисельністю 10–12 тисяч чоловік, розподілялася на три роди військ: піхоту; кінноту й артилерію. Про існування такого поділу свідчать джерела тих часів. Запорозька піхота виконувала три функції: частина її складала гарнізон Січі; частина займала пости на Дніпрі і становила лінійну сторожу; частина або вела війни з турками, татарами й ляхами у воєнний час, або займалася рибальством та звіроловством у мирний час.

Була у січовиків і своя артилерія. Деякі історики вказують, що Січі постійно, було 50 гармат. Жоден запорозький кінний загін не виступав у похід без артилерії. Серед козаків були особливі військові чини, так звані пушкарі, які відали артилерією, а для розміщення гармат існувало окреме приміщення, пушкарня.

Однак головною рушійною силою січовиків було кінне військо. У народних піснях і думах козак без коня майже немислимий. Лише верхи на коні можна було наздогнати такого невловимого і всюдисущого вершника, яким був татарин, особливо буджак. Кінь необхідний був і для стрімкого, упереджувального походу, і для блискавичної атаки ворожого табору. Кращих коней запорожці частково розводили у своїх власних степах, частково здобували у татар; витривалість, прудкість і порода запорозьких коней відомі були в Польщі, Росії і навіть у Західній Європі.

Козаки виросли і сформувалися як самостійна військова організація перш за все у боях з кримськими татарами. Вже найперші згадки сучасників свідчать про наявність у козаків невеликих рушниць. Рушниці вони спочатку здобували у турків, знімаючи їх із захоплених кораблів і забирали із взятих фортець. З початком війн між козаками і поляками запорожці стали здобувати рушниці і у поляків. Наприкінці 16 сторіччя рушниці у запорозьких козаків вважалися необхідною зброєю, і тому ще у 1594 році, коли до них прибув посол німецького імператора Рудольфа II, вони салютували йому багатьма пострілами з рушниць.

Крім пищалей або рушниць, кожен козак мав при собі чотири кремневих пістолети, два з них він носив за поясом, а два — у шкіряних кобурах, що пришивалися зовні на шароварах. Кулі для пістолету були величиною з горобине яйце і для їх відливання існували особливі форми. Рушницями і пістолетами, як і шаблями, козаки любили особливо хизуватися; прикрашаючи їх дорогою оправою. «Зброя у них, — писав сучасник, — вся була прикрашена золотом і сріблом, на зброю вони все багатство своє покладали: той і не козак, колі: у нього погана зброя». Порох виробляли на Україні, або привозили з Польщі і Туреччини, а з 1654 року — із Москви. Виробляли козаки порох і у себе на Запоріжжі, у Січі, але той порох не відзначався високою якістю. 

Із зброї для рукопашного бою були шаблі і списи. Шаблі були не так сильно вигнуті як у турків. Їх поруччя для підсилення пружності обтягувалися шкірою морських риб. Клинки виготовлялися із досить доброякісної сталі і були дуже гострими.

Досить часто використовувались і списи. Вони складалися із залізного навершника довжиною 12–15 сантиметрів і дерев’яної ручки, яка виготовлялася з тонкого дерева, в 2–2,5 метра довжини, часто пофарбованого навскіс червоною і чорною фарбами. Крім шабель і списів із зброї рукопашного бою козакам були відомі, так звані, келепи, тобто чекани або бойові молотки. Келепи використовувались козаками для розбивання ворожих лат із сталі і служили допоміжною зброєю.

Володіли запорожці своєю зброєю з неабияким мистецтвом, так, що за словами українського літописця, і «найкращий польський гусар або рейтер прикладом їм бути не може».

Отже про бойове оснащення запорозьких козаків можна відзначити, що більшість з них була озброєна дуже добре, як вогнестрільною, так і холодною зброєю. У цьому козаки не поступалися жодній армії свого часу.

Військові звичаї і тактичні прийоми

Коли Запорозьке військо виступало в похід суходолом, то воно поділялось не на курені, а на полки, і кожен із них складався з трьох-чотирьох куренів або охочих козаків від усього Коша. На ворогів запорожці кидалися відразу, в бойовищі були дуже рухливі і, щоб менше втрачати товариства, не били всією силою на ворожий табір, а завжди обходили його з боків і навіть із тилу. Билися вони завзято, забуваючи за своє життя; в полон не давалися і ран своїх не помічали. Така відчайдушність, очевидно, пояснювалась тим. що для більшості козаків не було для кого й навіщо берегти себе: вони не мали ні жінок, ні дітей, ні господарства. Зате й вороги не знали від них милосердя — рубали й кололи їх, доки в руках ставало сили.

Трапивши на значно переважаючого ворога, козаки ставали до оборони. Щоб стримати чужу кінноту, вони обгороджували табір возами, із-за них відстрілювались з мушкетів, тримаючись на місці по кілька тижнів. Якщо вороги дуже насідали, то запорожці розташовували вози в кілька рядів, і доки передня лава стріляла, задні лави набивали рушниці та передавали зброю переднім. Для того, щоб вороги не порозкочували возів, козаки прив’язували їх один до одного ланцюгами.

У таких таборах козаки відбивали вдесятеро більшу татарську силу, а коли ті, втративши чимало людей, знімали облогу й відступали геть, запорожці відразу ж сідали на коней і, наздогнавши татар, кидалися на них з-за спини.

Великі бої запорожці не розпочинали враз. Щоб краще розглядіти ворожий стан та виманити ворога на свої засідки, говорить А. Кащенко, козаки висилали охочих товаришів на герць, і ті, наблизившись до супротивника, викликали його богатирів битися один на один, а коли ті вагалися, то запорожці починали так висміювати їх, що, здається, й мертвий підвівся б, щоб отстоювати свою честь. Роздратовані герцями вороги здебільшого люто кидалися на козацький табір, а тут їх зустрічали такою «залізною квасолею», що все поле навкруги вкривав ворог трупом. 

Походи на море приносили запорожцям ще більше небезпеки, ніж степові походи. Щоб виплисти чайками, треба було перш за все обдурити турків, які підстерігали козаків на Дніпрі нижче Січі. На острові Тавань з давніх-давен стояла турецька фортеця Аслам, яка перетинала подальший водний шлях. Згодом, боячись, що козаки таки зможуть обминути цей форпост широкою протокою, турки спорудили на правому березі Дніпра, напроти Аслам-города ще й іншу фортецю — Кизикермен. Більш того, турки надумали протягти від Аслама ланцюги через усю річку до Кизикермена для того, щоб козаки, як пливтимуть чайками, не могли безшумно і непомітно пройти далі, до моря.

Однак козаки проти всіх тих хитрощів мали свої підходи. Підпливаючи до перепони темної ночі, вони, зрубавши з десяток вер6 і зв’язавши їх до купи, пускали цей торок за водою. Торок розгойдував ланцюги, а то й розривав їх, турки мерщій палили з гармат, а запорожці, виждавши, доки вщухне стрілянина, непомітно виходили повз фортеці до лиману.

Ще важче було козакам вертатися з походу. Не раз доводилося їм обминати ці місця суходолом, переносячи чайки на плечах, часом і потопляючи їх, дістаючись до Січі пішки і розгубивши всю здобич.

У безкрайньому морі козаки завжди першими помічали великі турецькі кораблі й галери з високими щоглами й вітрилами. Низенькі запорозькі чайки завжди мали змогу або обійти турецькі судна стороною, або напасти на них несподівано. Задумавши взяти приступом галери, козаки весь день стежили за ними так, щоб бачити самі тільки вітрила і щоб не виказати себе; надвечір же вони наближались до галер із заходу, щоб проти сонця їх не могли розгледіти турки, і вже поночі підходили чайками до бортів галер, обступали їх з усіх боків, зачіпали гаками й, доки одні козаки стріляли в турків і з рушниць, інші видряпувалися по ливнях та веслами вгору, стинали ворога, звільняли невільників — гребців, переносили з галер на чайки скарби, а потім топили турецькі кораблі або ж спалювали їх. Коли козацький похід складався щасливо, то на Січ привозили на чайках значну здобич грішми, золотом, сріблом, шовками, одягом та зброєю.

У 16–17 століттях мало хто із запорожців доживав до старості — всі гинули в боях або під час походів; коли ж кого минала ворожа куля чи щабля, то такий козак, відчувши скою неміч, несподівано зникав з Січі невідомо куди! Здебільшого похилі запорожці ховалися в захисні кутки запорозьких земель і десь у байраках, між дубами та скелями, довбали собі печери, викопували криниці й жили там, плекаючи бджіл та рятуючи свої душі в постах і молитвах

Побратимство

Запорожців не лякала небезпека морських походів, бо вони прагнули визволити з неволі своїх ближніх: у всякого ж запорожця був за морем у неволі або брат, або батько, або сестра, або щирий товариш — побратим, і кожен добрий козак охоче нехтував небезпекою і навіть оддавав своє життя за волю родичів і побратимів.

Побратимство у запорожців перебувало у великій шані. Народні перекази зберегли нам багато випадків про те, коли козак, відшукавши свого побратима в неволі і не маючи коштів, щоб його викупити, віддавався сам на каторгу з тим, аби турок випустив його побратима на волю. Бувало й так, що визволений побратим, поживши кілька років на Січі, знову повертався в неволю, щоб заступити на каторзі свого вірного товариша.

На знак побратимства запорожці мінялися хрестами з тіла, а далі в них усе було спільне: вони дарували один одному коней, зброю й інші речі, в походах побратими, бувало, не з’їдять один без одного шматка хліба, в боях же вони билися поруч і рятували один одного від смерті або захищали своїм тілом.